Змінюються історичні епохи, часи, а з ними й професії. Сучасні жителі Луцька вже й не знають, що давні лучани були шпалерниками, літографами, черепичниками, чемоданниками, ліхтарниками, сажотрусами, водовозами, пише lutsk.one. Інтернет-видання «Хроніки Любарта» розповідає про те, чому відпала необхідність у таких «спеціальностях».
Ліхтарники зникли з відкриттям електростанції
Нічні ліхтарі на вулицях міста Луцька з’явилися наприкінці ХІХ столітті. Уже у 1880-х роках вулиці почали освітлюватися. Жителі власним коштом вішали ліхтарі біля своїх будинків і на ніч їх запалювали. Правда, дехто забував це робити, тому був змушений сплатити штраф. Але через його невеликі розміри порушень нараховувалося чимало.
До речі, світильниками не торгували, тож їх виготовляли власноруч. Щоб полегшити цей процес, працювали в складчину. Для цього приносили скло, гас, стовпи.
Через те, що хтось забував ввечері запалити ліхтар, не вдавалося налагодити якісне освітлення вулиць. Тому в 1887 році жителі міста, зібравшись гуртом, звернулися до повітового справника, написавши йому скаргу. У ній повідомляли, що поліційний наглядач усіх заставляє акуратно освітлювати вулиці ліхтарями навпроти своїх будинків, тобто постійно чистити їх від кіптяви, стежити, щоб у ліхтарі до каркаса щільно прилягало скло, а вітер не гасив нічного вогника. Вони також запропонували найняти на роботу людину і ввести так званий ліхтарний збір.
Постійний безлад у нічному освітленні змусив владу в 1890 році провести конкурс і взяти на роботу ліхтарника. Його переможця зобов’язали за свої гроші встановити 140 гасових світильників у Луцьку. Він також мав найняти трьох ліхтарників, обов’язки котрих полягали в запалюванні й чищенні ліхтарів. Через три роки усі світильники ставали власністю міста, а йому за весь цей час виплачували 300 рублів.
На кінець ХІХ століття волинське місто потребувало сім сотень ліхтарів. Обслуговуванням їх займалося шість ліхтарників. Професія стала занепадати після того, як у 1909 році відкрилася перша електростанція в місті.
Сажотруси були непитущими і грамотними
У Луцьку до 1885 року за прочистку комина просили п’ять копійок. Її здійснювали євреї Мазур, Бергер та Бакалярський. Тодішня міська влада затвердила нові правила для сажотрусів, якими забороняла працю не найманих управою на роботу робітників. У них також зазначалося, що комини повинні чиститися один раз у два тижні, а в торговельних закладах – не менше одного разу в тиждень.
Дозволили сажотрусам випалювати сажу, якщо в будинку добротний надійний комин, але тільки під наглядом пожежників. Їм, до речі, доводилося через це часто виїжджати на виклики, а водовозам — доставляти чимало води.
До нових обов’язків мешканців будинків Луцька входило стеження за вчасністю чищення димоходів. Якщо виникла пожежа через загоряння сажі, накладалося десять рублів штрафу.
За можливість працювати коминяр, якого винаймали на роботу, сплачував 100 рублів і ще брав на роботу шістьох працівників. Обов’язкова умова – щоб вони не вживали алкоголю, мали хороше здоров’я і вміли писати.
Новий обов’язок з’явився і в лучан, власників будинків. Вони мали самостійно стежити за вчасністю чищенням коминів. Якщо ж загоралася сажа, що свідчило про нехтування цим обов’язком, платили штраф 10 рублів, який надходив у міську казну.
Право працювати коштувало 100 рублів. Найнятий брав на роботу щонайменше 6 працівників. У випадку пожежі всі вони залучалися до її гасіння.
Водовози для доставки води використовували коней
До обов’язків водовозів входило набирання води та доставка її у будинки для пиття і господарських потреб. Оскільки її потребували багато, то для цього використовували коней.
Робота водовозів регламентувалася певними правилами. Передусім у міській управі потрібно було взяти ярлик, який дозволяв працювати. Вартість послуг чітко не визначалась, вона безпосередньо обговорювалася з домовласниками. Сам Луцьк був поділений на території, за кожною закріплювали водовоза. Але йому не дозволялося відмовляти тим людям, які жили не на його ділянці обслуговування. Проте сам споживачам міг відмовитися від свого водовоза, скористатися послугами іншого.
У 1911 році в Луцьку нараховувалося аж 20 постачальників. Вони зуміли відстояти підвищення вартості пожежного виїзду: у місті — 10, а на його околицях – 15 рублів. Бувало, водовози хитрували: щоб заробити, виїжджали на незначні загоряння.
У 1930-х роках у Луцьку з’явився централізований водогін.
З розвитком інфраструктури міста, її осучасненням зникла необхідність у цих професіях, які довгий час забезпечували нормальне функціонування Луцька.